Ви працювали з нами, а тепер захищаєте нас

Олександр Фролов

Член групи добровольчого формування територіальної громади. Начальник відділу сервісного супроводу телеканалу «Інтер».

Олександр Фролов пропрацював на «Інтері» 26 років, поїхав на роботу навіть у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну - мав надію, що все скінчиться за кілька днів. Та згодом зрозумів: попереду - тривала боротьба. Фролов згадує, як вони з сусідами збиралися на нараду: думали, як самостійно захищати рідну землю. Згодом до села Княжичі, де він живе, навідалися представники Боярської ТРО. Олександр та його односельчани отримали від них зброю і настанови, як зустрічати ворога.

6 березня 2022-го росіяни вже зайшли в сусіднє село, звідки били «Градами» по Києву. В Княжичах довелося підірвати міст, щоб завадити ворогу просунутися далі. Олександр Фролов розповідає, що окупанти не змогли зайти в їхнє село ще й тому, що він, разом з іншими добровольцями… позамальовував повороти на дорожніх знаках. А ще, каже Олександр, в ті важкі для всієї України дні зупинити російську навалу на Київщині допоміг його рідний «Інтер»: «Коли потрібно було сидіти в засідках і відстежувати переміщення ворожої техніки та передавати дані в комендатуру, я згадав, що на каналі є обладнання, яке може стати в пригоді, а саме – звуковий пульт, професійні навушники, направлені мікрофони. Вся ця техніка дуже коштовна, і коли я дзвонив своєму начальнику з проханням дати мені все це, до кінця не вірив, що відповідь буде позитивною. А вже за 15 хвилин мені перетелефонували і сказали: «Приїжджай, бери все, що треба». Вже ввечері того ж дня, розставивши обладнання, ми почали контролювати небо».

Олександр передавав нашим військовим важливу інформацію, адже з допомогою телевізійних приладів міг чути в радіусі десяти кілометрів, коли і де заводилася ворожа техніка. Туди вилітав розвідувальний дрон, і в разі підтвердження - наші били артилерією.

Найбільшим потрясінням для Олександра став підрив моста у Княжичах, який видно з його вікна. Ударною хвилею винесло вікна в будинку, на щастя, в той момент дома нікого не було – дружина евакуювалася раніше. Постраждав лише собака, від сильної ударної хвилі його контузило. Пса на прізвисько Умка господар поховав 9 березня. В пам‘ять про чотирилапого друга Олександр Фролов узяв собі позивний - «Умка». Тепер цим ім‘ям названо й саморобні дрони, які він допомагає збирати нашим військовим. А що ж до телевізійної техніки, то Олександр її всю повернув, чим каже, дуже здивував коменданта телеканалу. Чи повернеться сам колись на «Інтер» - Фролов не впевнений: спочатку каже, треба закінчити службу в добровольчому формуванні, адже підписав контракт на три роки.

Зараз Олександр Фролов мріє лише про Перемогу України і відбудову зруйнованого моста, руїни якого щодня бачить з вікна свого будинку.

Володимир Кулішенко

Молодший сержант батальйону безпілотних систем 47-ї ОМБР. Головний режисер монтажу проекту «Стосується кожного» на «Інтері».

”Війна влітку - це жарко і страшно, війна взимку - це холодно і страшно. Ніякої романтики чи героїзму, як в кіно… суцільні вибухи, бруд і смерть”- так про свій воєнний досвід говорить Володимир Кулішенко. До повномасштабного вторгнення він 9 років працював головним режисером монтажу соціального проекту «Стосується кожного» на телеканалі “Інтер”, бачив і чув сотні історій людського горя. Стресостійкість і загартованість, набуті на телебаченні, неабияк знадобилися йому в листопаді 2022-го, коли підрозділ 243-го батальйону Київської ТРО, в якому на той час служив Кулішенко, відправили у Бахмут. Тоді стався його перший стрілецький бій, і, як згадує сам Володимир, повна переоцінка власного життя: “Листопад, звичайна посадка, холодно, нескінченно йдуть дощі. Ми зайшли на позиції, які мали утримувати, і наївно думали, що будемо на другій лінії, а виявилося, що це не друга і, навіть, не перша лінія, ми просто – “на нулі”.” Володимиру довелося вести стрілецький бій з ворогом на відстані лише в кілька десятків метрів. Групі українських захисників, що складалася з двадцяти двох людей, вдалося тоді вийти з поля бою без особових втрат, лише кілька побратимів отримали поранення. Як потім доповіла українська розвідка, у цьому бою Володимир разом з побратимами ліквідували близько сімдесяти чоловік Псковського десанту!

29 листопада 2022 року, після місячного перебування на передовій, Володимир отримав осколкове поранення в плече - воїна зачепило ударом ворожого гранатомета. Якихось десять днів у шпиталі, і він знову повернувся на передову, хоча, зізнається, - не хотілося. До того ж, пропонували роботу – монтувати відеоролики на воєнну тематику. Та Володимир не зміг полишити своїх хлопців, бо знав, що він їм потрібен.

Навесні 2023-го Володимир Кулішенко перевівся у 47-му бригаду ЗСУ, де служить уже рік. Боєць вважає, що йому пощастило. Він називає свій підрозділ одним із найефективніших у Збройних Силах України, бо з допомогою сучасної техніки дистанційно має змогу нищити ворога ще ефективніше, ніж на полі бою зі зброєю у руках.

Після закінчення війни Володимир Кулішенко мріє подорожувати світом та фільмувати захоплюючі краєвиди. Але поки це лише мрії. «Головне, - каже Володимир, - довести справу до кінця, аби наступним поколінням не довелося боротися, а ні за територію, ані за право виявляти власну волю у житті – бути українцями на українській землі».

Станіслав Селюнін

Рядовий. Режисер промо телеканалу «К1».

В ніч на 24 лютого 2022 року він не спав - монтував удома чергові анонси, аж поки не почув глухі вибухи і побачив у вікні заграву. Так для режисера монтажу Станіслава Селюніна почалася повномасштабна війна. А вже за кілька днів, коли в сусідній будинок «прилетіло», він зрозумів, що треба вивозити сім'ю. Повертатися додому з вокзалу довелось електричкою, бо в київській підземці тоді працювали лише кілька станцій. Вийшло так, згадує Станіслав, що військкомат був по дорозі. Він тоді подумав, що так чи інакше - доведеться зіткнутися з ворогом. І вирішив, що краще в армії зі зброєю в руках, ніж сам на сам десь біля рідної домівки. Станіслав каже: «Тоді ще всі говорили про Байрактари, тому пішов у військкомат і сміливо заявив, що я телевізійник, тож, гадаю, міг би навчитися пілотувати Байрактар. У мене взяли дані та сказали, що передзвонять. Довго не дзвонили. Мені навіть здалося, що про мене забули. А коли росіян відігнали від Києва – пролунав довгожданий дзвінок з військкомату. Звичайно, Байрактар я так і не побачив, але професійні навички мені все-таки стали в пригоді». Одразу після навчання Станіслава призначили стрільцем резервної стрілецької роти в Чернігові. Згодом боєць заступив на посаду оператора відділення пеленгування взводу радіоелектронної боротьби групи сил підтримки. Простими словами: за допомогою спеціальної програми режисер монтажу мав виявляти ворожі цілі, які залітали в наш повітряний простір.

Станіслав Селюнін розповідає, що було не просто після цивільного минулого звикнути до військових правил: «На телебаченні твоя думка, твоє бачення мали чи не вирішальне значення, адже ти в своїй професії в якомусь сенсі - творець, а в армії ти - лише бойова одиниця, тож мусиш виконувати накази».

Та, все ж, морально найважчим, каже Станіслав, стала розлука з родиною на роки. “Дуже прикро, що війна забрала в мене можливість бачити, як ростуть мої діти». Весь цей час не падати духом Станіславу Селюніну допомагали мрії, серед яких одна з найважливіших – про роботу на телеканалі після Перемоги. На думку Селюніна, на українському телебаченні має з'явиться програма, яка допомагатиме піднімати економіку країни, зокрема, вчитиме українців розвивати бізнес і виявляти та вирішувати усі складнощі на етапах його створення.

Олексадр Бондарчук

Молодший лейтенант, батальйон «Мрія», 241-а бригада. Ведучий програми «Свідок» на «НТН».

Олександр Бондарчук 22 роки присвятив телебаченню, 18 з яких – працював ведучим кримінальних новин на каналі “НТН” і стояв біля витоків проекту “Свідок”. 24 лютого 2022-го року замість звичної краватки та ефірного костюма Бондарчук одягнув камуфляжну форму, призначену для полювання, і зі своїми власними мисливськими карабінами, повними набоїв, вирушив патрулювати Київ. Олександр пригадує, як разом з іншими добровольцями і під керівництвом професійних військових вони організували перший блок пост у напрямку Борисполя, і як майже одразу, на місці, їм довелося зупиняти ворожі диверсійні групи, що намагалися прорватися в Київ з трьох сторін. Ворога тоді вдалося зупинити, але це був тільки початок важкої і тривалої боротьби.

30 березня 2022-го Олександр Бондарчук підписав свій перший трирічний контракт із силами добровольчих формувань територіальної громади міста Києва. Коли ЗСУ відбили російську навалу з передмістя столиці, телеведучий разом з побратимами був серед перших, хто ризикнув доставити гуманітарну допомогу у щойно звільнені від окупантів віддалені села біля кордону з Білоруссю. Олександр пригадує, як проїжджаючи Гостомельський міст, він на власні очі бачив знищену російську техніку, яка тоді ще догорала. Всі жахіття, що стались Київщині в березні 22-го – то вже історія, та Олександр переконаний: “боротьба має продовжуватись, навіть, у звільнених регіонах”. Певно, саме тому, ще на початку повномасштабної війни він став викладати довоєнну підготовку. Зараз Олександр Бондарчук працює інструктором на одному з полігонів столиці, де навчає охочих цивільних стрілецькій справі і викладає домедичну підготовку. Окрім сил ППО, батальйон “Мрія”, де служить телевізійник – один з небагатьох додаткових підрозділів, які беруть участь у захисті київського неба від російських атак. Олександр Бондарчук жартує: “кияни можуть спати спокійно, адже ловці «шахедів» успішно зустрічають ворожі цілі ще на підльоті до столиці.”

Після Перемоги Олександр Бондарчук мріє повернутися на рідний телеканал і зробити новий, не менш популярний проект, який буде не лише інформувати людей, а й навчати їх основам самозахисту, бо такі знання не будуть зайвими, доки Україна межує з державою-агресором.

Іван Пінчук

Солдат, сапер. Кореспондент новин у «Підсумках тижня» на «Інтері».

Іван Пінчук до 24 лютого 2022-го працював на «Інтері» - кореспондентом новин у «Підсумках тижня». В перші дні повномасштабного вторгнення Іван без вагань пішов до одного зі столичних військкоматів, але бажаючих захищати країну тоді було вдосталь і йому відмовили. Професійна допитливість не дозволила Івану сидіти, склавши руки, і він вирішив поцікавитися – а чи візьмуть його на службу в рідному Дніпрі, за місцем приписки. Так і вийшло: влітку 22-го телевізійний кореспондент став рядовим солдатом Збройних Сил України.

Спочатку був Миколаїв, потім одна з гарячих точок на фронті - Новопавлівський напрямок на Донеччині. Іван Пінчук каже, що за час роботи журналістом спілкувався з сотнями, якщо не тисячами українців у різних куточках країни, проте лишень війна показала, на що здатен наш народ, коли приходить біда. На перший погляд, Івана оточують звичайні українці, представники робітничих професій, як кажуть, звичайні громадяни. Однак у складних ситуаціях вони ставали справжніми Воїнами Світла, сповненими гідності і сміливості.

Один із днів на Донбасі Іван пам’ятатиме завжди. Він з побратимами був на завданні, а коли їхня група поверталась назад, то потрапила під ворожий обстріл. Росіяни почали крити наших хлопців з мінометів і дронів. Частина солдатів отримала поранення і не змогла пересуватися. Інші бійці, що розташовувались за сотні метрів від зони ризику, самостійно прийняли вкрай сміливе на той момент рішення – вони вийшли з захищених позицій і добровільно, заради порятунку товаришів, кинулися під обстріл. Намагаючись евакуювати поранених, деякі наші герої, котрі ще годину тому перебували у відносній безпеці, також були поранені, проте евакуації побратимів не припинили. Іван згадує: та картина і досі стоїть у нього перед очима! Заспокоює лише одне – в результаті усі наші бійці вижили. «Такі моменти, коли опиняєшся за крок від смерті, перевертають сприйняття дійсності і надихають боротися далі», - каже воїн. Проте, як і кожен українець, Іван Пінчук мріє про день, коли Україна стане повністю вільною від загарбників. Після Перемоги боєць планує відкрити власну справу, але якщо говорити про особисте, понад усе він мріє обійняти 11-річну доньку Анастасію, яку не бачив з початку війни. Саме донечка, зізнається Іван, весь цей час була і буде для нього стимулом продовжувати боротьбу – задля того, аби кожна дитина мала змогу жити на мирній, українській землі.

Руслан Базурін

Рядовий бригади «Буревій» Національної гвардії України. Режисер промо-служби телеканалу «Інтер».

Руслан пішов добровольцем на фронт вже через півроку після початку повномасштабного вторгнення. Протягом двох місяців у Київській області він опановував ази домедичної допомоги – вчився накладати джгути та пов‘язки, тампувати рани, транспортувати поранених. Після навчання Базурін опинився на Лиманському напрямку у складі медичної роти бригади “Буревій” Нацгвардії України. Руслан каже, перше, що вразило його на передовій - це контраст між реальною війною та уявленням про неї, яке більшість із нас складає на основі воєнних книжок та фільмів. «Бої там не вщухають ні на секунду, - каже колишній режисер, - адже на сучасній війні все відбувається дистанційно. У нас були хлопці, які ні разу не стріляли, проте це не означає, що теперішні воєнні дії менш ризиковані для життя. Зовсім ні. Якщо тебе засік розвідувальний дрон, тут же по тобі починає працювати ворожа артилерія та інша важка зброя».

На передовій Руслан Базурін рятує наших поранених захисників. Він доставляє їх з бойових позицій до стабілізаційного пункту (це щось на кшталт мобільного шпиталю) і вже там, на місці, виконує обов’язки бойового санітара. Інша частина його бойової роботи – підняти моральний дух побратимів і облаштувати побут для поранених. Руслан вважає, що головне в стабілізаційному пункті – підняти моральний дух поранених побратимів та прискорити період їхньої реабілітації. Для цього він робить усе, що тільки може. Йому, навіть, довелось пригадати свої кулінарні здібності й готувати пораненим їжу. Руслан каже, що в цьому неабияк допоміг його досвід роботи в програмі «Готуємо разом», яка до повномасштабного вторгнення виходила в ефірі “Інтера”.

“Завдяки цій програмі я згадав десятки рецептів. Вважаю, що хлопцям пощастило – в госпіталі я, навіть, суші примудрився готувати, балував їх, як міг,” - згадує Базурін.

Після нашої перемоги Руслан Базурін мріє долучитися до розбудови України. А ще не виключає, що наважиться на військову службу за контрактом десь в іншій країні, бо впевнений: після фронтового досвіду, набутого в Україні, наші військові будуть затребувані в усьому світі.

Костянтин Маслов

Штаб-сержант. Відео інженер телеканалу «Інтер».

24 лютого 2022 року Костянтин Маслов почув перший вибух, коли відчиняв двері в будівлі телеканалу «Інтер» - його робоча зміна починалася о 6 ранку. Перший день війни він провів на роботі, а вже після зміни пішов до військкомату. Там сказали, що місць нема і порадили вступити до територіальної оборони. Так Костянтин і опинився у 205-му батальйоні 241-ї бригади Печерської ТРО.

Щодня у Київському військовому ліцеї ім. Богуна Маслов проходив навчання, а вночі ніс службу. Влітку 2022-го Костянтин уже працював у складі антишахедної групи. В їхньому батальйоні тоді готували підрозділи, які відправляли на передову. Тоді Костянтин Маслов вирішив, що також поїде на схід. Наприкінці 2022 року він уже був у Бахмуті. Перший день у місті, яке росіяни, буквально, перетворювали на попіл, назавжди врізався йому в памʼять: «Бої точилися на околицях Бахмута. Бійців на позиції доставляли групами. Разом з провідником перша група майже дісталася місця призначення, але раптом потрапила в засідку і почався жорстокий бій. З дванадцяти солдатів – загинули шестеро... Аби забрати тіла бійців, у зону ризику вирішили відправити ще одну групу… Я також був у її складі. Тоді довелося чекати цілий день, поки нас заберуть і доставлять на позицію. На тлі трагічних новин про раптову загибель стількох побратимів це очікування здавалося вічністю».

Після Бахмута Костянтин Маслов деякий час перебував під Каневом на Черкащині, де захищав цивільні об’єкти від ворожих дронів. Влітку 2023 р. він пройшов додаткове навчання та спецпідготовку на полігоні, а восени, коли на Харківському напрямку почалося загострення, був направлений туди. Каже, що саме там він нарешті усвідомив, що таке справжня війна: «До подій на Харківщині, я думав, що пережив пекло в Бахмуті, але – ні… Бахмут виявився дитячою прогулянкою. Уявіть: літо, липове дерево, гудуть бджоли... Тільки на Харківщині замість бджіл… гули дрони. Піднімаєш голову, а там купа ворожих БПЛа. Таку кількість я, навіть, у страшному сні уявити не міг».

Саме на Харківському напрямку захисник вперше взяв участь у стрілецькому бою. Це було біля села Синьківка 4 грудня 2023 року. Вночі на лінії зіткнення почався артобстріл, а під ранок росіяни намагалися взяти наших у кільце. Коли почало світати, постріли раптом стихли, і Костянтин вирішив скористатися моментом - вибіг з окопу, аби забрати покинутий ворожий автомат. Схопив зброю, побіг назад і несподівано отримав у плече снайперську кулю. Зараз Костянтин Маслов проходить реабілітацію і готується до складної операції: воїну мають встановити штучний суглоб, замість розтрощеного ворожою кулею.

Найбільша особиста мрія Костянтина – відновити здоровʼя і навчитися жити по-новому. Звісно ж – під мирним небом.

Олег Омельченко

Рядовий. Телеоператор телеканалу «Інтер».

18 лютого 2022 року Олег Омельченко разом з дружиною стали батьками - у них народився первісток. Але насолодитися, як слід, батьківством подружжя не встигло – вже за тиждень почалася повномасштабна війна. Олег відправив дружину з сином за кордон, а сам поїхав на дачу – там залишався собака і з ним було не так сумно… Там же він зустрів знайомих, які набирали людей до добровольчих формувань. Так Олег Омельченко і опинився у складі Гатненської ТРО. Чергував на блокпостах, працював по цілях у небі, проводив аеророзвідку лісосмуг Київської області. Згодом, коли околиці столиці і Київську область було звільнено від загарбників, Олег вирішив продовжити боротьбу з ворогом. Він перевівся в 5-ту окрему штурмову Київську бригаду: адже злість на ворога ніяк не давала спокою. Згодом Олег опинився на Донеччині, де одразу мало не загинув. Росіяни тоді вразили супутникову систему Starlink, і йому довелося вночі разом з побратимом виходити з укріпленої позиції, аби дістатися до точки евакуації – туди мала приїхати техніка і привезти необхідне обладнання. Переходити треба було полем, яке контролював ворожий дрон. Олег розповідає: «Прилетіло дуже близько… настільки, що мене і побратима відкинуло, але нам пощастило, земля була пухка, снаряд зайшов дуже глибоко і уламки у нас не влучили. Я подивився – руки-ноги на місці, став перегукуватися з побратимом і ми продовжили рух – забігли на укріплену позицію, яка була по дорозі до точки евакуації, де й перечекали обстріл. Коли все стихло – пішли далі. Тільки вже потім усвідомили, що сталося». Омельченко зізнається: на передовій немає кіборгів і супергероїв, усі – звичайні люди, у яких часом не витримують нерви: «Ти повільно, як кажуть, «їдеш дахом»… спочатку тобі страшно, потім розумієш, що можеш померти і приймаєш це… тоді стає спокійно, бо розумієш за що воюєш».

Зараз, Олег працює на фронті, як сам каже з «пташками». Досвід у пілотуванні дронів отримав під час роботи на «Інтері», згодом закріпив свої вміння і знання, отримавши сертифікати бойового застосування БПЛА.

«Виганяти ворога з української землі - робота надзвичайно складна… допомагає, хіба що, гумор… без нього в екстремальних ситуаціях нікуди, - розповідає захисник. - Під час обстрілу, бувало, перебігаєш з однієї позиції на іншу, заходиш в окоп чи підвал, не знаючи цих бійців, і перше, що треба зробити - привітатися. Кажеш слова-паролі, на кшталт: «сало, цибуля», і коли тобі відповідають: «борщ, пампушки» - на душі одразу стає тепліше і спокійніше».

Олег Омельченко каже, зараз живе виключно війною. Інколи бачиться з сином та дружиною, мріє про мирне життя, і про те, щоб повернутися до улюбленої справи, бо коли хлопці знімають відео для волонтерів, то він перший, хто береться за роботу, як телеоператор.

Віталій Палієнко

Солдат. Водій телеканалу «Інтер».

Повномасштабне вторгнення росії в Україну Віталій Палієнко зустрів на роботі. 24 лютого 2022-го працював у нічну зміну і зранку поїхав по співробітників, яких мав привезти на “Інтер” до 6-ї ранку. Віталій добре памʼятає паніку і страх в очах колег від перших вибухів у місті. Коли ж росіян прогнали з Київської області, Віталій одразу повернувся з евакуації, аби забрати свою тітку з Ворзеля. І раптом на одному з блокпостів отримав повістку, чому… дуже зрадів, бо в глибині душі точно знав: рано чи пізно він стане на захист України.

15 травня 2022 року, в свій день народження, він прийняв присягу. Це сталося в Бучі, де, як він жартує, замість подарунка отримав автомат. Перший час Палієнко патрулював місто Буча. Згодом він був направлений на навчання, а потім і на службу на Запорізькому напрямку. Віталій добре памʼятає, як вони з побратимами потрапили під перший ракетний обстріл: «Я нічого не розумів, став повторювати все, що роблять інші. Ми були спочатку в наметах, потім перебігли в бліндаж. Від страху тряслися руки. Майже всі хлопці тоді почали палити. Я теж потягнувся за цигаркою, коли раптом згадав, що давно кинув палити…».

15 травня 2024 року - знову саме у свій день народження - Віталій Палієнко був прийнятий на службу в мінометний підрозділ на Запорізькому напрямку. Згадує, як під час навчань пройшов справжню школу виживання в польових умовах. Віталій та інші солдати вчилися стріляти з міномета в посадці, там же і ночували. Боєць пригадує, як змайстрував собі намет. Каже, був момент, коли самі умови, в яких існують захисники, деморалізували більше, ніж атаки ворога. «Надвечір я зробив собі таку «халабуду» і вже, було, приготувався спати, аж тут побачив купу сороконіжок, жуків та, навіть, маленьких змій. Я тоді був шокований і розгублений, не знаючи, як вживати поряд з усіма цими представниками фауни на одній території», - згадує захисник. Зараз Віталій жартує: після польових умов на фронті, будь-яка сільська хатина зі зручностями у дворі здається курортом. Захищаючи Україну Віталій Палієнко зрозумів головне: «Ворог в рази перевищує нас чисельністю та кількістю зброї, і його не варто недооцінювати та кепкувати над ним. Ми воюємо з надпотужним противником, і наші хлопці щодня роблять титанічну роботу, аби не втратити територію та українську державність».

А ще Віталій Палієнко зізнається: після всього що пережив і побачив на війні, він ще з більшою силою прагне лише одного – продовжувати жити і бачити, як росте його дитина.

Олексій Плевако

Рядовий. Інженер ефірної апаратної телеканалу «Інтер».

Олексій Плевако працював на «Інтері» п‘ять років. Після початку повномасштабного вторгнення він деякий час не наважувався йти на фронт. Каже, що його вмовили друзі, які пішли захищати країну уже в перші дні великої війни – саме вони переконали Олексія доєднатися до лав українських захисників. Врешті решт, у липні 2022 Плевако пішов добровольцем. Після кількох місяців навчань Олексія направили на Харківський напрямок, зокрема, до села Пильне, що на кордоні з росією. Там, як він каже, на собі відчув, що таке – справжній звіриний страх… «Це невимовно моторошно. Ми на позиції були, займалися побутовими справами, аж раптом по наших бліндажах став працювати ворожий танк. Оскільки ми базувалися впритул до кордону, ворог гатив просто зі своєї території, а над нами в цей час, як хижі птахи, кружляли російські дрони й корегували вогонь. Ми тоді дивом вижили».

Потім був Донецький напрямок: Часів Яр, Андріївка, Кліщіївка. Минулого року Олексія там було поранено. Він згадує, як вони з побратимами поверталися на позиції, зовсім трохи не встигли дістатися місця, як їх накрило ворожим обстрілом. З восьми захисників шістьох було поранено, одного з побратимів врятувати не вдалося… Олексій тоді отримав осколкове поранення в спину, але не здався – допомагав евакуйовувати бійців, які самостійно не могли пересуватися. Після того ворожого нальоту Олексій Плевако пробув на реабілітації лише два тижні – дуже поспішав повернувся до побратимів, бо каже, вони стали йому як рідні, а рідних у біді не кидають.

Зараз Олексій Плевако продовжує захищати Україну. На його думку, для швидшої Перемоги у війні нам, банально, бракує тяжкої зброї, а всього іншого – бойового запалу, волі до боротьби та мужності – в українців, навіть, з надлишком. Про свої післявоєнні мрії Олексій по-чоловічому говорить коротко, але змістовно: «На море хочеться… і забути це все…».

Роман Волошин

Сержант. Звукорежисер телеканалу «Інтер».

24 лютого 2022 року, коли Роман зрозумів, що почалася повномасштабна війна, перше, що він зробив – подзвонив на телеканал, аби переконатися, що запланованих зйомок проєкту «Речдок» точно не буде, і тоді одразу пішов у військкомат. Він не повірив своїм очам – там у черзі були сотні людей! Тільки на п’ятий день йому пощастило поспілкуватися з працівниками військкомату, але… Роману відмовили – сказали: «Надто великий наплив охочих захищати Україну. Чекай повістку або йди до тероборони». Волошин обрав друге, і вже за кілька днів, у складі щойно сформованого підрозділу разом з іншими добровольцями облаштовував блокпости на лівому березі столиці. Потім разом з усіма шукав генератори, рив окопи, будував бліндажі та укріплення, а ще – зварював з металевих рейок і брусків протитанкові їжаки. Коли Київщину звільнили від загарбників, і весь світ дізнався, що коїли росіяни в Бучі, Бородянці, Ірпені, Роман злякався по-справжньому, і аби не допустити повторення таких звірств і терору в інших містах і селах України, вирішив продовжити свою боротьбу з ворогом.

Роман Волошин пройшов двотижневу підготовку і в складі піхотного підрозділу 95-ї десантно-штурмової бригади виїхав на схід. Підрозділ Романа базувався в селі Довгеньке Харківської області, де вони з побратимами тримали оборону і брали участь у штурмах ворожих позицій. Захисник згадує: «Проти нас стояли два армійські російські корпуси, а наших бійців на тій лінії було 600 чоловік, не більше. Позицію в посадці тримали шестеро солдатів. Вдень ми відбивали штурми, а вночі мінували поля. Якось я завантажив у тачку міни, і тут мене засік російський дрон. Ворог почав крити з міномету, але влучити йому ніяк не вдавалося, тоді росіяни вдарили ГРАДом і, врешті, нас зачепило. Я отримав поранення середньої тяжкості в кульшовий суглоб. Взагалі-то, в ті дні росіяни засипали нас усім підряд. По наших позиціях працювали три батальйони артилерії, літаки, танки, БТРи, а, так би мовити, «вишенькою на торті» стала потужна хімічна бомба, яку окупанти скинули нам на голови. Тоді нам з побратимами довелось евакуюватися».

Роман Волошин 4 місяці був на реабілітації і весь цей час прагнув повернутися до хлопців. Та коли боєць відновився, серед побратимів у його відділенні майже нікого лишилося… Військово-лікарська комісія визнала Волошина обмежено придатним, після чого він потрапив до 180-го батальйону ТРО на Чернігівщині. Невдовзі Роман дізнався, що в Міністерстві оборони України потрібен звукорежисер. Він запропонував свою кандидатуру і зараз служить у центрі інформаційних ресурсів при Міноборони на посаді техніка аудіо візуального виробництва. Паралельно, з дозволу командування, Роман на добровольчих засадах має можливість виїжджати на бойові позиції і співпрацювати з ротами розвідки – там він займається складанням бойових дронів, які вражають ворожі цілі. Дрони Роман називає позивними своїх загиблих побратимів…

Всі його мрії, звісно ж, про Перемогу України, проте, Роман Волошин вважає, що українці вже частково її здобули: “Адже взимку 2022-го нашому народу вдалося відстояти і не втратити найголовніше – власну державність, а тимчасово окуповані території ми поступово відвоюємо, бо росіяни жодної війни в історії без українців не виграли, а отже – і цю програють”, - з оптимізмом говорить захисник.

Сергій Юрченко

Солдат. Менеджер з експлуатації транспортних засобів телеканалу «Інтер».

До 24 лютого Сергій Юрченко працював на телеканалі “Інтер” фахівцем з транспортних засобів, займався логістикою: складав маршрути відряджень для знімальних груп та графіки робити водіїв. Але з початком повномасштабного вторгнення російської армії в Україну твердо вирішив стати на захист Батьківщини.

27 жовтня 2022 року Юрченко потрапив до навчального центру в Полтавській області, де протягом двох місяців проходив необхідну підготовку. Що таке справжня служба на фронті боєць дізнався уже в Харківській області, але там пробув недовго - згодом його направили на Донецький напрямок. Сергій тоді служив у піхоті. Пригадує, як доводилося рятувати побратимів під час російського обстрілу. Коли одного з хлопців поранило, Сергій разом з іншими, кинувся бійцю на допомогу, а потім швидко зайняв його позицію і продовжив тримати оборону. Воїн каже: “В такі миті не важко й розгубитися, але що б там не було – ти однак, без жодного страху робиш те, що маєш робити, і вже аж потім приходить усвідомлення, що смерть була зовсім близько від тебе – наблизилася, просто, впритул”. Бойовим хрещенням і емоційно найскладнішим випробуванням стали для Сергія Юрченка перші походи на лінію зіткнення, де потрібно було тримати оборону і бити ворога на мінімальних відстанях. “Березень місяць, морози ще тримаються… береш із собою бойовий комплект, бронежилет, щось поїсти, попити і йдеш, тягнучи усе це на собі, просто, у пащу ворога, не знаючи скільки діб проведеш під відкритим небом і чи повернешся звідти взагалі”, – так згадує Сергій свої “візити” на, так званий, «нуль» – край території, захопленої росіянами. Солдатське везіння, каже він, майже завжди було на його боці, не пощастило лише одного разу. У квітні 2023-го Сергій Юрченко потрапив під російський артобстріл і отримав контузію. Протягом цілого місяця він потім відновлювався в лікарні, а після одужання бійця перевели в інший рід військ. В який саме – розголошувати поки не можна. Сергій каже, захищатиме країну стільки, скільки буде потрібно. Наперед не загадує, бо війна навчила його жити тут і зараз, але є мрії, які хотів би втілити після Перемоги. Найбільше за все Сергій Юрченко хоче пожити спокійним життям з родиною у мирній Україні, а ще – він планує після війни повернутися на “Інтер”, бо саме робота на телеканалі стала для нього невід’ємною частиною стабільності і звичайного людського щастя

Сергій Дубінін

Молодший лейтенант. Старший телеоператор програми «Подробиці» на «Інтері».

Сергій Дубінін до повномасштабного вторгнення протягом восьми років працював військовим кореспондентом по всій лінії зіткнення в зоні АТО, фільмував події навіть під час тяжких боїв у Донецькому аеропорту.

У лютому 2022 велика війна застала Дубініна у відрядженні в Краматорську. Тоді він був у складі єдиної знімальної групи, яка погодилася виїхати на лінію фронту на чергову двотижневу ротацію.

Сергій розповідає, що за кілька днів до 24 лютого обстановка на сході вкрай загострилася. Після того як росіяни, починаючи з 22 лютого протягом доби обстрілювали Луганську ТЕС, що поряд з лінією розмежування у місті Щастя, і позбавили світла все населення міста, Сергій усвідомив: повномасштабне вторгнення неминуче. Так і вийшло. 24 лютого Дубінін поїхав до Щастя робити матеріал про перших полонених окупантів. А невдовзі після цього наш телеоператор став знімати, як біля Сєвєродонецька колони бійців 79-ї окремої десантно-штурмової бригади кинулися в бій з ворогом. Дубінін згадує, що момент саме того бою став для нього найбільш шокуючим в усій його кар’єрі телеоператора. Пізніше крізь візир своєї відеокамери від бачив багато важких боїв і в районі Попасної, і в Сєвєродонецьку та Лисичанську. В такому напруженому графіку Сергій працював до серпня 22-го, а потім прийняв остаточне рішення і… пішов на фронт. Добровольцем. Пройшов необхідний військовий вишкіл, а ще – навчився управляти дронами. Після цього й почалася його особиста війна з російськими окупантами. Ось уже півтора року Сергій Дубінін воює у складі 126-ї окремої бригади ТРО Одеси. Зараз захищає країну на Херсонському напряму, де керує взводом ударних і розвідувальних БПЛа. З ініціативи Сергія було налагоджено щоденну доставку дронами вкрай необхідних нашим бійцям вантажів – їжі, води, ліків. 50 кілограмів такого корисного вантажу щодня – це неабиякий подарунок нашим хлопцям на передовій…

Сергій Дубінін каже: «Страх на війні - справа звична». З часом, він навчився не боятися, і не жаліти себе: «Навіщо йти на війну, якщо хочеш дати задню? Якщо вже наважився – то йди до кінця!».

Мрії Сергія – неоригінальні, як і в кожного з нас. Головне – Перемога. А ще він хоче після війни надолужити втрачений час спілкування з рідними. Зізнається, що дуже злий на ворога ще й через те, що він безжально краде в українців можливість бути разом і насолоджуватися життям.